The article highlights the experience of organizing and technology for building houses in rural areas in the 50s of the last century. An example of the construction of a rural house (huts) by folk craftsmen in one of the villages in Polesie is given. Some features of the construction processes inherent in this region of Ukraine are indicated, with comments and comparisons with the current level of construction business. The composition of the organizational and preparatory stages of the construction of the house is given. It is shown how non-professional builders skillfully planned the process of building a house, procured building materials, selected the necessary equipment and devices. The name of individual construction processes and terms is given in its original form – in the Polessky dialect of Ukraine. Some, almost forgotten technical and technological techniques in construction are shown, based on empirical experience, reasonable expediency and ingenuity of masters of the past. It has been established that these technical solutions are currently scientifically substantiated as very appropriate and in accordance with current building codes. This applies to issues such as engineering preparation of construction, the use of a structural diagram of a building with a supporting frame, thermal insulation of external enclosing structures, and the like. These solutions have been finding their new revival in the latest technologies since ancient times. A somewhat forgotten concept of toloki is given. It is illuminated not only as a process of erecting a house, but also as a social phenomenon. Toloka is a local, territorial community-wide undertaking to build a home for one particular family, or to construct other buildings or structures that serve individuals or the entire community. The whole village, men and women, old and young, gathered voluntarily. It was a celebration of working together, a celebration of helping each other. People gladly, free of charge, helped their neighbors. Toloka ended with a joint open-air dinner. Traditional national cuisine was served on the common table. People ate, drank, joked and sincerely wished good to the owners of the built house. Dinner ended late at night. Folk songs were heard throughout the district. In general, it was a common holiday of work and rest.
Separate organizational and technical solutions of folk masters of the past indicate ways to improve existing and develop new construction technologies. Since it is known: “that everything new is well forgotten old.”
Volodymyr Saviovskyi,
Doctor of Technical Sciences, Professor
Зведення будинку на Поліссі (Україна) в 50-х роках минулого сторіччям
Досить часто в новітніх будівельних технологіях віднаходяться витоки давно забутих, давніх прийомів та підходів. Наприклад, широко відомий спосіб пересування важких кам’яних блоків, при будівництві єгипетських пірамід, в теперішні часи використовується для пересування цілих будівель та споруд. В 2017 році була збудована та згодом пересунута в проектне становище, найбільша споруда в світі – це нове укриття енергоблоку в Чорнобилі, масою 32,6 тисяч тон (!) [1, 2]. Інший приклад це установка 50-ти тонних мегалітів Стоунхенджу (Англія) в проектне положення, без вантажопідйомних механізмів. В теперішній час аналогічний прийом використовується, як ефективний «метод повороту» при установці опор ліній електропередачи та інших вертикальних конструкцій без допомоги будівельних кранів. Перелік таких прикладів можна продовжувати.
Багато технічних та технологічних рішень будівництва, котрі слугують прототипом новітніх розробок, можна віднайти й при розгляді будівництва звичайних будинків на селі в Україні. Одним з таких прикладів, котрий демонструє вище сказане, може слугувати опис зведення житлового будинку (хати) в селі Немиринці та Зелене Ружинського (тепер Бердичівського) району, Житомирської області. Село Немиринці стало відомим широкому загалу, взнаки фольклорному фестивалю «Купальські роси» [3].
В подальшому, назви окремих будівельних процесів, терміни та вживані слова й окремі вирази, приводиться в автентичному звучанні, притаманному місцевому поліському діалекту.
При зведенні будь якого об’єкту, сучасна будівельна справа базується на попередньому обґрунтуванні його доцільності та розробці згодом проектної документації. Після узгодження проекту з замовником та підрядником, починається будівництво. А як же було в минулому, особливо в сільській місцевості? Формування та реалізація організаційно-технологічних рішень будівництва на селі можна продемонструвати на прикладі будівництва будинку (хати), котрий зводився в 50-х роках минулого століття. Народні будівничі ретельно планували майбутню будівлю. Місце розташування будинку, його конфігурація, кількість кімнат тощо, обдумувалось досить ґрунтовно, спираючись на наявні потреби, досвід минулих поколінь та народну мудрість. Ця мудрість передавалася в усній формі від покоління до покоління. Вона включає в себе багато цікавих та оригінальних рішень, котрі сьогодні можна кваліфікувати як підґрунтя новітніх технологій.
Однією з важливих сторін зведення будинку, була організації будівельних процесів, наявність та розподіл робочої сили. Цей аспект вирішувався унікальним явищем, характерним для тих часів, це будівництво будинку усією громадою, безкорисно. Це явище називалося толокою. Толока – це спільний для всієї місцевої, територіальної громади захід з будівництва будинку для однієї конкретної родини чи інших будівель та споруд, котрі потрібні для окремих осіб чи усієї громади. На толоку збиралось добровільно все село, чоловіки й жінки, старі й молоді. Це було свято спільної праці, свято допомоги один одному.
В 50–60-ті роки минулого століття у вказаному вище регіоні України, люди будували будинки з дерев’яним несучим каркасом з влаштуванням самонесучих стін із глиняно-солом’яного розчину. Глиняно-солом’яні стіни носили лише огороджувальні функції. Дана конструкція розповсюджена широко і в інших регіонах України так і в Європі, наприклад фахверкові будинки в Німеччині [4]. Фундаменти виконували з місцевого каміння. Дахи – вальмові з покрівлею із соломи а пізніше з шиферу (асбесто-цементні хвилясті листи – прим. автора) або покрівельної сталі.
Мрія про нову хату виношувалася в родині роками. Після того, як рішення було прийнято, вибране місце під майбутню хату, розпочинався підготовчий процес. Цей процес тягнувся кілька років. Він включав в себе усі його сучасні складові, а саме:
- організаційний період, що включав вибір місця будівництва, обдумування архітектурно-конструктивних та планувальних рішень будинку, передбачувана послідовність процесів тощо;
- підготовчий період передбачав підготовку необхідних матеріально-технічних ресурсів (будівельні матеріали, конструкції, вироби тощо);
- технічний період, що передбачав придбання чи оренду транспорту, механізмів, інструменту, пристосувань (наприклад риштування, ящики для розчину, ємності для гашення вапна тощо);
- планово-економічний період передбачав розрахунок кошторису майбутніх витрат. В залежності від результатів розрахунку, та достатку родини, коригувалися усі вище наведені етапи.
По перше, потрібно було заготовити каміння для фундаменту. В селі Зеленому був невеличкий кар’єр з родовищем каміння – вапняку. Чоловіки кілька сезонів, за допомогою ручних інструментів, клинів та молотів, відколювали від масиву, окремі шматки каменю. Каміння підвозилися на «підводах» (віз запряжений кіньми – прим. автора) та складували на місці майбутньої будови. (Як було вказано вище, назви окремих будівельних процесів та окремі терміни наведено на місцевому діалекті). Також потрібно було заготовити пісок, купити цемент. Якщо на якомусь обійсті лежало каміння, пісок, то всі знали, що господарі готуються до будівництва. Наступним кроком потрібно було заготовити пиломатеріали на каркас будівлі, перекриття та дах. В селі це називали «потрібно ліс заготовити». В майстра-столяра замовляли дерев’яні коробки чи рами дверних та віконних блоків. Їх називали арцабами. Далі потрібно було роздобути вогнетривку та звичайну цеглу для майбутньої печі та плити для приготування їжі та опалення. Плита опалення називалася в даному селі «грубою». Одним з надважких питань було дістати, так тоді називався процес знайти та купити, покрівельний матеріал для даху – шифер. (Шифер –азбестоцементні хвилясті листи – прим. автора). Часто за шифером приходилось їхати аж до Києва. Це основні матеріали. Також була ще ціла купа менш вагомих, але важливих матеріалів. Та про це згодом.
По мірі наявності на обійсті усіх, основних будівельних матеріалів, приступали до будівництва. Спочатку викопували траншеї під стрічкові фундаменти несівних стін майбутнього будинку. Траншею викопували глибиною лизько 1,2–1,5 метрів. Копали до глибини де залягав міцний, щільний ґрунт. Ця глибина залягання фундаменту, як показує аналіз, відповідає сучасним будівельним нормам, як за несучою властивістю, так і коригується з вимогами стосовно глибини промерзання ґрунту [5]. Готову траншею засипали дрібним камінням та заливали рідким цементно-піщаним розчином, тобто влаштовували монолітний бутобетонний фундамент. Інколи вкладали в конструкцію й металеві стрижні, чи що металеве «попадало під руку», тобто влаштовували залізобетонний фундамент. Надземну, цокольну частину фундаменту вимуровували з вапняку на цементно-вапняно-піщаному розчині. Називали цокольну частину фундаменту «підмурком», а коли вже хата була готова, то ця частина називалася «призьбою» – місцем де можна було присісти для відпочинку. Фундаменти влаштовували для зовнішніх так і внутрішніх несучих стін. Зверху влаштованого фундаменту спочатку майстри зводили дерев’яні кроквяні конструкції даху. Це був мауерлат, крокви, лати та в’язі. Конструкції даху збирали тимчасово, нумерували і розбирали, складували поруч. Далі зводили весь каркас будинку. Для цього встановлювали та розкріплювали вертикальні дерев’яні стійки стін. Стійки встановлювали з кроком близько одного метра. В наведеному прикладу будівництва хати, для стійок використовували просмолені залізничні шпали. Була народна традиція класти під стійки, що розташовувалися в кутах будинку, дрібні монети, на щастя.
З бокових сторін вертикальних стійок влаштовували борозни (пази) на всю висоту чи до них прибивали напрямні рейки. В утворені пази встановлювали горизонтальні дерев’яні поперечини – «делюки». Дані конструкції носили роль арматурного каркасу для послідуючого заповнення огороджувальним матеріалом стін (рис.1). Делюки (фахверкові елементи) виготовлялись з грубо обробленого дерева – верби, що була місцевим недорогим будівельним матеріалом. Зверху стійок стін вкладали обв’язку (мауерлат) та несучі балки горішнього перекриття, які називали «сволоками». Сволоки – це стругані з усіх боків балки з сосни, інколи з дубу. Так само простір між сволоками закладали делюками. Часто сволоки були відкритими на стелі в приміщенні. В цьому випадку глиняно-солом’яна накидка розташовувалась зверху них.
Зверху встановленого каркасу стін та несучих конструкцій горішнього перекриття збирали заздалегідь виготовлені, та складовані раніше поруч, конструкції кроквяного даху. Крокви також, були виготовлені з круглого лісу, як правило з сосни. Лати (лати – дошки що з’єднували крокви та до них кріпили покрівельні матеріали – при. автора) виготовляли в вигляді необрізних дощок з верби. Дерев’яні брускові несучі елементи кріпилися один до одного спеціальними вузловими з’єднаннями та скобами. З’єднання кроквяних конструкцій типу «ластівчин хвіст», «в пів дерева», «паз-гребінь» чи інші потрібно було не тільки уміти виконати, але й знати їх механізм конструктивної роботи. Це зумовлювало необхідність знання хоча б основ будівельної механіки. Диву дається майстерність будівельників-самоучок. Знання та вміння будівельної справи передавалось здебільшого усно, від одного покоління до іншого. На рис.2 показаний процес зведення несучого каркасу будинку. Така конструктивна схема будинку являє собою яскравий приклад каркасного будівництва, котрий сьогодні являється провідним при зведені різноманітних будівель. В процесі роботи працівники робили короткі перерви для відпочинку та їжі. Місце для харчування облаштовували поруч (рис. 3). Обід тривав недовго.
Про завершення зведення несучого каркасу та даху будинку свідчило прикріплення до конька (самий верхній елемент даху – прим. автора) гілки чи ялинки, прикрашеної квітами та кольоровими стрічками. Ця гілка називається «гільце». Гільце символізувало торжество та радість зведення будинку. Аналогічна традиція зберіглась до нині у нас та за кордоном.
Наприклад в Німеччині, також після зведення остову будівлі, на даху встановлюють прикрашену гілку чи вінок, котрий називається «Richtkranz» (з нім. – святковий вінок – прим. автора). Він обов’язково прибивається до дерев’яних конструкцій даху, або підвішується на гаку будівельного крану, якщо будівля з залізобетонним дахом (рис.4). Після зведення каркасу будинку влаштовувалось невелике свято.
Наступний будівельний процес – це заповнення каркасу стін та перекриття, тобто влаштування огороджувальних конструкцій стін та перекриття. В цей період в будівництві приймало участь все населення села й родичі з сусідніх сіл. Цей процес, взнаки значного обсягу робіт та високої трудомісткості, виконували толокою. До толоки також ретельно готувалися. Заповнення стін та перекриття виконували з глиняно-солом’яного розчину. Заготовляли глину, солому, інструменти, риштування тощо. Також проводилася й організаційна підготовка до забезпечення харчуванням робітників. В саду облаштовувалась просто неба імпровізована кухня, розставлялися довгі столи та лавки. Толока проводилася в вихідний день.
Наступав день толоки. На дорозі, поруч з будинком, що зводився, замішували глиняний розчин з соломою та водою. Солома слугувала армуючим компонентом, на кшталт сучасній фібрі. (Фібра – металеві чи пластикові відрізки, що додаються до високоміцних бетонів, як армування – прим. автора). Розчин змішували кіньми, котрі ходили колами по суміші глини, соломи та води. Далі готовий, густої консистенції, армований соломою розчин, чоловіки на носилках (ношах) підносили до місць укладки. Там з масиву розчину відділяли окремі невеликі об’єми, схожі за розміром на купу з кількох неформованих цеглин. Виділені частини розчину називали «вальками». Вальки вкладали («накидали», «мастили» стіни) в стіни, заповнюючи простір між делюками дерев’яного каркасу (рис. 5, рис. 6). Вальки були тугими та пластичними й після укладки не розпливалися, а щільно облягали конструкції делюк. Розчин, після укладки в конструкцію достатньо швидко тужавів. По мірі зведення стін по висоті, встановлювали риштування. Так зводили зовнішні та внутрішні стіни та заповнювали (казали – «накидали») горішнє перекриття. Жінки загладжували зовнішні поверхні глиняних стін долонями рук та дерев’яними гладилками, надаючи їм вертикальність та відносно гладеньку поверхню. Всі працювали голими руками.
Люди працювали намагаючись як найкраще виконати свою роботу. Ніяких розпорядників не було. За потреби люди кричали: «подавай сюди глину…» чи щось інше за потреби. Помічники негайно реагували. Робота супроводжувалась доброзичливими жартами та піднесенням від спільної праці.
Як вже згадувалось, важливим елементом толоки була організація відпочинку та харчування людей. Поруч, в саду готувався смачний обід. Люди сідали обідати за встановленими в саду довгими столами з лавками. Обід тривав не довго. Після обіду до пізнього вечора люди наполегливо працювали поки не добудували будинок.
Після того, як влаштування стін та горішнього перекриття було завершено, прибирали прилеглу територію від рештків будівельних матеріалів, очищали інструменти та знаряддя. Підліткам дозволялося їхати до ставу мити коней. Працівники приводили в порядок свою одежу, мили руки, й сідали за столи вечеряти.
Про вечерю на толоці слід сказати окремо, стосовно традицій тієї пори. На вечерю завжди подавали традиційний суп «з вушками». (Вушка – саморобні макаронні вироби схожі на маленькі раковини чи невеликі вушка (?) – прим. автора). Вушка це особлива страва. Тісто для таких «макаронів» виготовляли самі господині. Воно розкочувалось тоненькими шарами та нарізувалось на невеличкі шматочки. Згодом, з цих шматочків, за допомогою веретена (старовинний інструмент для прядіння – прим. автора) виготовлялися вказані вироби (вушка) та висушувалися. Варився суп «з вушок» на концентрованому курячому бульйоні. З однієї миски черпали ложками одночасно кілька людей. Смачнішого супу майбуть немає в світі (думка автора та багатьох, хто це куштував). Горохова чи гречана каша, котлети, обов’язково смажена риба, були голубці та різні овочі. На десерт був кисіль з вишень. Кисіль також їли разом кілька людей з однієї тарілки, своїми ложками. Хіба це не одна родина?
Дорослі випивали по чарці-другій самогонки, розмовляли, жартували. Проголошували тости за господарів та бажали їм щастя в новій хаті. Їй Богу, це було вкрай щиро. Це було добре, мирне свято, свято підтримки один одного, побажання добра. Дітей за столи тоді не садовили. Вони підходили до своїх матерів, а ті давали їм смачненьке зі столу: смажену рибу, голубці, котлети, пиріжки. Смачнішого нічого не було за вказані страви. Починало темніти, люди починали співати пісень. Заспівували (заводили) жінки та підхоплювали чоловіки. Вже давно стемніло, а люди співали й співали. Дякую вам односельчани за добрі спогади. Зведена хата ще стоїть і донині.
Завершення будівництва будинку потім ще тривало деякий час. По перше потрібно було, щоб глина стін та перекриття добре висохла. Потім потрібно було влаштувати перегородки, підлоги. Одним з важливіших елементів було будівництво печі з плитою. Зазвичай біля печі та плити влаштовувалась лежанка. Це найтепліше місце в хаті. Бувало, що діти спали на печі чи лежанці до повноліття, згодом їх заміняли літні люди. Останнім видом будівельних робіт була побілка стін та стелі хати. Для цього використовувалась біла глина, як фарбник. Вапняним розчином фарбували зовнішні поверхні стін. Призьба фарбувалася бітумним розчином.
Цікавим для фахівців може бути кілька конструктивних прийомів старих майстрів при будівництві. Наприклад для утеплення стін на зиму, влаштовували тимчасову теплоізоляцію. Для цього конструкція фундаменту, як було згадано вище, виступала десь 15–20 см за стіни. Дах також нависав десь на 40–50 сантиметрів. Так от, для утеплення стін вздовж фундаменту встановлювали вертикальні стійки з круглого дерева, кріплячи їх вверху до звису даху. Стійки встановлювали з кроком близько 50 сантиметрів. В утворений простір вкладали сухе бадилля з картоплі (рис. 1). Картопляне бадилля має трубчасту, порожнисту структуру, що придає йому високі теплозахисні властивості. Термічний опір теплопередачі шару з сухого бадилля товщиною близько 20 сантиметрів становить близько R=0,5 Вт/мК. Це відповідає захисним властивостям сучасного, ефективного утеплювача, на кшталт полістиролу, товщиною в 3–5 см. Чудове рішення, чи не так?.. Виробництво сучасних утеплювачів, якраз базується на створенні теплоізоляційних матеріалів з порожнистими структурами. Це мінераловатні, скловатні чи інші ніздрюваті утеплювачі. Так само й сучасна фасадна теплоізоляція типу «вентильований фасад» нагадує нам емпірично створене утеплення майстрами минулого [6]. Як видно будівельники й тоді чудово розумілися на будівельній теплофізиці.
Навесні, шар теплоізоляції з бадилля видалявся, а стійки розбиралися. Глиняна поверхня зовнішніх стін, за теплої пори року добре просушувалася.
Аналогічно використовувалось горище будинку. Літом воно заповнювалось соломою та сіном. Сухе збіжжя слугувало чудовим утеплювачем горішнього перекриття, й одночасно складом корму для скотини. Горище звільнялось від сіна вже пізньої весни з настанням тепла. Указані заходи чудово слугували забезпеченню комфортного температуро-вологісного стану в будинку.
Інший приклад кмітливості «старих» майстрів – це запобігання зволоженню підпілля. Часто підлоги в указані часи виконували глиняними (глинобитними – прим. автора). Тобто глину для підлоги ущільнювали й зверху покривали рулонами з реліну чи різними килимками. В окремих оселях влаштовували дощаті підлоги. Щоб дошки та лаги підлоги не зволожувалися, та не пошкоджувалися біологічними шкідникам (грибками, комахами, жуками) їх потрібно було захищати. (Лаги- балки-опори для кріплення дощок підлоги – прим. автора). Для цього використовували наступне рішення. На поверхню ґрунту підпілля насипали тоненький шар негашеного вапна. Також в стінках фундаменту влаштовували продухи (прорізи) для вентиляції підпілля. Так от, коли волога потрапляла в підпілля, вапно вступало з водою в хімічну реакцію, котра як відомо супроводжується виділенням тепла, яке підсушує простір. При потраплянні в підпілля якихось комах чи черв’яків, вони отримували «опіки» від вапна й покидали підпілля. Ось такий «хитрий» приклад мудрості «старих» будівельників.
Глиняні хати потрібно було кожного року підтримувати в належному стані, білити стіни, стелі, призьбу та інше. Пізніше в 70-роки минулого сторіччя глиняні будинки почали облицьовувати цеглою. Люди казали «обкласти хату цеглою». Так як фундамент мав виступ (призьбу), це дало змогу облицювати цеглою товщиною в «пів цеглини» (пів цеглини – 12 см. – прим. автора). Між наявною стіною та додатковою цегляною, лицювальною верстою лишався повітряний прошарок, який став додатковим теплозахисним елементом. Після влаштування лицьового шару з цегли, підвищувались як захисні, декоративні так і теплоізоляційні властивості зовнішніх огороджувальних конструкцій стін. На рис. 7 представлено вид такого будинку. Цей будинок справно слугує до сьогоднішнього дня.
Наведений приклад будівництва житлових будинків на селі в 50–60 – ті роки минулого сторіччя вказує на вміння та знання простих людей, котрі спиралися на знання будівельної справи, отриманих багаторічним досвідом, розумною доцільністю а народною мудрістю. Також, згадана толока, як соціальне явище, являє собою приклад безкорисної взаємодопомоги для прийдешніх поколінь. З села, схожою дорогою (рис.8) в широкий світ, вийшло багато добрих людей, котрі понесли з собою вміння та досвід минулих поколінь. Окремі організаційно-технологічні та технічні рішення народних майстрів минулого, стали підґрунтям сучасних методів будівництва та вказують на шляхи удосконалення наявних та розробку новітніх технологій в будівництві. Адже відомо: «що все нове – то давно забуте старе».
Список літератури:
- Савйовський В.В. Реконструкція будівель та споруд. –К.: Вид. «Ліра-Л», 2017, 320 с.
- Савйовський В.В., Молодід О.С. Зведення спеціальних будівель та споруд. Навчальний посібник. –К.: Видавництво «Ліра-К», 2018. – 248 с.
- У Немиринцях грандіозно відзначили 15-й фестиваль «Купальскі роси». URL: https://www.zhitomir.info/news_176033.html (дата звернення: 19.02.2024)
- V. Saviovskyi. Instandsetzung von Gebäuden und Bauwerken. BoD-Books on Demand, Norderstedt, 2021.
- ДБН В.2.1-10:2018 Основи і фундаменти будівель та споруд. Основні положення. Мінрегіонбуд, 2018.
- Савйовський В.В. Термомодернізація будівель: навчальний посібник – К.: Видавництво Ліра-К, 2021. – 242 с.
References:
- Saviovskyi V.V. Rekonstruktsiia budivel ta sporud. – K.: Vyd. «Lira-L», 2017, 320 s. {In Ukrainian}.
- Saviovskyi V.V., Molodid O.S. Zvedennia spetsialnykh budivel ta sporud. Navchalnyi posibnyk. –K.: Vydavnytstvo «Lira-K», 2018. – 248s. {In Ukrainian}.
- U Nemyryntsiakh hrandiozno vidznachyly 15-y festyval «Kupalski rosy». URL: https://www.zhitomir.info/news_176033.html (data zvernennia: 19.02.2024). {Ukrainian}
- V. Saviovskyi. Instandsetzung von Gebäuden und Bauwerken. BoD-Books on Demand, Norderstedt, 2021. {German}
- DBN V.2.1-10:2018 Osnovy i fundamenty budivel ta sporud. Osnovni polozhennia. Minrehionbud, 2018. {Ukrainian}
- Saviovskyi V.V. Termomodernizatsiia budivel: navchalnyi posibnyk. – K.: Vydavnytstvo Lira-K, 2021. – 242 s. {Ukrainian}
Volodymyr Saviovskyi,
Doctor of Technical Sciences, Professor
Владимир Савйовский,
доктор технических наук, профессор